Марія Матіос. ЖІНОЧИЙ АРКАН У САДУ НЕТЕРПІННЯ

ПРОЗИТИВ

«Тебе крутитиме аркан — / на витривалість сольний танець.» // То чоловічий хист – аркан. / Ти ж затесалась між аркани.»

  • тема-прелюдія драматичного твору.
  • чітка зневага до нудистського пляжу, шулерів та шахраїв. програмна червона нитка. щодо декольте не зовсім зрозуміло. далі не впольована сарна, тверді горіхи, жеребець.
  • перебування в образі ягниці, нюхання сліду, безрунна стара вівця, бажання знову стати ягницею.

«Та хто полюбить цю вівцю? / Та хто вівцю полюбить цю? // Хіба отой…»

«… це сонне безсоння? / Чи безсонний сон? // Та ні, це – Безсовісний сон. // А я кажу, що це – / Безсоромне безсоння.»

  • починаю відчувати напругу саду нетерпіння. так і хочеться повторити за автором: сну (сне), ти просто елементарно безсовісний.
  • скавуління душі, як суки, крізь ніч; шаленство зустріч та розлучень, не піддавання на авантюри в адамово-євиній парадигмі. – насправді це досить поетично.

«Квіти пахнуть самовдоволено: / Нарешті кривдника депортовано.»

  • також гарно-поетично, але ще й драмно. це таки не «чиста поезія».

«На островах самітницьких трави / Доживемо з дощем до середи…»

  • ще б нічого, це дуже поетично, доживати, та ще й на островах (одночасно?). вже не кажучи про середу. бо без середи до четверга напевне не доживеш. … і тутечки прогуркотів грім, сталося спохоплення на «ви» та відхідь-прихідь молодою. драмище, одним словом.

«І не має мука назви муці…»

  • не має, і хоч би грець!

«Це не весна – словесні хабанери.»

  • виходить, танцювати-співати словесно треба таки весною. літом – спекотно, узимку – ліньки.

«Думай, що то трішки мене / Вночі приходило до тебе.»

  • хай краще думати, аніж приходити.

«Ця розлука – що об серце рашпілем.»

  • рашпіль – це від інквізиції. мало це схоже на демократію.
  • слідами закінчень одного вірша: ниці, пиці, риці, лиці, ниць, диць.

«Праведник розтерзаний стоїть / Під недремним поглядом гадюки.»

  • нагадує бойовиту комсомольську пісню. шкода, що я не композитор.

«Та панунця – як відьма – файна. / Хочеш – плач. / Хочеш – стій. / Чи йди. / Від Димитрія – до Михайла, / Й Миколая її фалди.»

  • а хочеш – не читай.

«Грабуйте медові соти: / Там пекло і тут Содом.»

  • ото якщо уявити нев’явиме: не було б рим, не було б содом і гоморр, не було б, мабуть-таки, і поезії. це я вже точно знаю.
  • примівки – це до фольклору.

«І треба би свиснути: опля-я-я-я!»

  • ледь не помилився з кількістю я-фонем. не зрозуміло тільки: це я-свист такий чи я-реакція на звичайний традиційний висвист (свистунство)? «А знаю, що – лажа…» – це вже запрограмована відповідь автора?

«І десять дек / Морозної води в потоці чистім / Я міряю на вигляд і на смак, / Переливаю в пазуху, / Що в жбаник. / І терпну з радості…»

  • по-перше, чи не про лаборантку йдеться? а може, це експеримент на виживання, психологічний якийсь тест, космонавтський? у кожного свій смак: кому жах від холодної води, а кому й радість від терпкості.
  • не дивно, що за сим слідують усілякі чудернацькі перетворення:

«І стаю я все менше молода, / І більше нетерпляча і терпка…» // «від безсилля шляк трафляє» // «Проти ночі / Вогкішими здаються очі, / І тіло робиться, як мед, / Чи як сметана, чи ранет.»

  • як би уточнити, як мед чи сметана? сприйняття у кожної людини своє…
  • і знову «здрастуйте»: століття справ, безклопіття прав, кульбабки-арабки. цвітуть-пливуть. і так до нестямної безкінечності… правда, «у випадку даної книги» цього «щастя», на щастя, мало. але коли читаєш інших, особливо зовсім «метрових», то лише те й і читаєш, бо по-інакшому не можна. та й віднайти там нічого в безбарв’ї слів та таратарщини (не плутати з тарабарщиною).

ps: стенограми-піке, громами-комюніке…

  • вражає своєю символікою сюжет про цвіркуна та цвіркуниху. тонко вловлено образи цієї ніби то пари. подія відбувається на фоні… (на цьому фрагмент тексту обривається).

«Осінь – жовта така олениця – / Усміхнулася вітрові-оленю. / І пішла витинать небилиці – / Плетениці ногами голими.»

  • це лише початок тієї житейської драми, що розігралася на теренах…

(тут знову текст обривається).

  • олениця з голими ногами? багато чого бачив, але такого?! вибачайте.

«Нас двоє – як двоє очей в голові…»

  • слава богу, що їх двоє. я маю на увазі тих двох, що «нас двоє».

«Я з поїзда – що з розуму – зійду.»

  • який дурень колись щось подібне вперше написав?! ганьба просто. перепрошую, що не стримався.
  • а ще є казочка про впадіння ліричного героя в передінфаркт…

«Бо що воно життя? / Великі витребеньки…»

  • і жахлива картина образу головної героїні. тут і сумна гетера, і сива дримба, і в’юнка форель, і майський мед, і ранет; і солодкі слова, як сливи. ох, сливи ці сливи…
  • воло-соло, грози-аріози, – втомився продовжувати, а то ще потайна дерев депресія собою накриє…

ПОЕТИВ

«Зі сльозою коньяку чи кави…» // «Ці коханці – молока вранці…» // «І не державницькі закони / Диктують букові ліси.» // «І змила муку, мов роки…» //

«… І скімлить лиш у шибку дощ / Немовби нас востаннє бачить.»

  • відразу настрій, сприйняття. сторінки настіж – божеття. аве, поете!
  • пречудово описані купання «в потоці вогняному», щастя обійм та обійнянь, мурашина облава «на чотири самотні руки», розтинання жаром руки білих грудей, обійми-на-смерть, дихання-на-плече.

«І чую, як крізь сорочку просочується / Крапелька молока для не зачатого сина.»

  • відтепер я знаю означення слова «щемко».

«Ложе … співає у сні крильми…» // «Люби. / Це ніч не розкололась / На дві дороги…» // «І смерть нам дихне у вічі – / Вмиратимемо удвох.» // «Це смерть моя. / І я її боюся.» / «Золотіє твоя корона, / Житня пташечко-перепілко, / Бо святе твоє, donno, лоно – / Найлюбіша Маріє-жінко.»

  • взагалі премію можна давати уже за одне саме напруження відчуттів оцього шаленого коханообігу.
  • дуже сильний післяапокаліпсис. тут все – на рівні жінки-вигнанки усіх часів, катапультування у космос, вигнанство, сильнішість за сильних, серцебиття заради набору цифр, не кажучи вже про звичайну смерть з приготуванням для неї подіуму та анестезуванням серця кулею. щоб зрозуміти це хоч натрохи, «Треба. / Мінімум! – двічі / повернутися з реанімації.»

«Жадана свобода солодка – як жінка. / Незнана свобода, як жінка, крутійка.» // «вицвілий вінчик лона» // «Я в цім саду солодкою була… / І всякою… / І всякою… / Й багато…» // «Ніч – відьмачка. / І вітер – фурія / Між зомлілих зелених трас. / Вчора – Паска. / А завтра – Юрія, / А сьогодні – Стрітення нас.»

  • поезія – це там, де ніч, молода відьмачка, спить на його білій руці.

«… на коверцях листу, / коверцях, / прикрий від болю / серце.» // «Розлуко – холодна гадюко…» // «Ти чуєш?! / Земля всихає, / Де наші сліди лишились.»

  • і не треба ніяких назв, відозв, історизмів. немає і не повинно бути тут місця для цього.

«Моє прозоре – що із вітру – сарі – / Перепрасуйте білими губами. / Коли печаль сягає над небес. / І ще не охололими устами / Про все до сходу сонця промовчіть… // І вранці зодягніть мене у вітер… // І ще на вечір вітру залишіть…»

  • промовчимо і ми…

«Виборсуюсь з твоїх обіймів. / І знову падаю в обійми. / І задихаюся, мов пташка.» // «А другий гріх кладе тебе в траву. / Бо ти не молода – а молодюська!» // «І дивиться безстрашний перелюб / Твоїми дивовижними очима.»

  • чисто. надчисто. пречисто.

«У нас по торбі хліба і проблем…»

  • дивовижно сказано. дивовижно просто, дивовижно виразно, наскрізь дивовижно.

«такої несходимої осені / такої нескінченної печалі / такого проминаючого віку / стільки неминучої ласки»

  • для мене тут усе більш об’ємно, аніж багатограння найвищого почуття з його водохвойністю та астероїдністю.

«Бо ти – моя найглибша рана. // Та – що люблю…»

«Покірна, / Лагідна, / Палка, / Солодка. / Грішна – / Неминуча. / Прийшла із ночі – як ріка, / І розплела таємні кучері. / І обступила нагота. / І серце в дзвони калатало, // І чорне сонце з живота / Зійшло – і дихати не дало.»

  • сказати, що геніально – нічого не сказати…
  • в усьому геніально.

«Де ми? // В раю чи в пеклі – але на волі. // А раз на волі – в раю…»

  • просто і дивно. чисто і справедливо.

«… ти зараз мене пригорнеш – / Народиш мене на світ…» // «І замліваю… зімліваю / У жорнах мук…» // «… клянусь хрестом фамільного герба: / одне без одного не люди ми – каліки.» // «І не знати, як то обмирати / В божевільних обіймах душ.» // «Я лишусь до смерті з тобою, розлюблена…»

  • ці почуття могли б проспівати-промолити більшість жіночих душ.

якщо не всі.

«трусишся наді мною, / як дерево над землею, / з якого має впасти / останній лист.» // «… мій курс … дуже залежить / від курсу твоїх слів / І моєї кардіограми.»

  • як не дивно, й без рими можна глибоко передати почуття жінки, що кохає…

«… І тиші струна золота, / І вітру липневий рейвах – / Це ти, мов нічна сльота, / Мов цвіт на сумних деревах.» // «На тобі сонну руку – / Грій і цілуй її // На тобі сонні губи – Зжалься: вони твої.»

  • ще одне підтвердження витоку поезії з кохання.

«Я цілую тебе, як ангела, / Тут, над урвищем днів своїх.» // «Я – наче вість блага – / Вийду з цієї ночі.» // «Й така на душу сходить благодать, / Немов після народження дитини.»

  • плавно, світло, мудро.

«Тайне нашестя, / Солодке дання – / Крові спасенна втома. Несамовито цвітеш, / Навмання // … перший жіночий промах.»

  • солодко, світло, щиро.

«Хай буде так, як є між нами: / Ти – мертвий камінь, / Я – потік.»

  • щиро, солодко, сумно.

«І дзвонять з рідних Космачів / Дощі – як дзвони великодні.» // «Відплачте мене в суботу / червоним та білим вином.» // «Поможе мені самота, / Крута самота й сторожа…» // «Душе моя! / Ти аж тоді умреш, / Як вивітриться з мене танцівниця.» // «Я візьму в товариші німого…»

  • звуки і тиша, самота і спільнота, люди і поезія.

«Я лиш на день вертаю душу з раю, / Я вже сама самотність вибираю.»

  • тут і постмудрість, і форма, і поетовність.

«Міняю свого білого імені плями / На Довбуша.» / «І дощ іде – утомлений пішак: Без сили, / Без бажання, / Без принуки.» / «І я отут, у літа на краю…»

  • цитувати можна багато. є, є за що оку, думці, почуванню зачепитись.
  • молода ріка, кипуча, як жінка; безумні в літа забаганки; один небесний дах, що всіх єднає; байдикування смиренної душі у космосі смереччя; байдикування вітрів у кулуарах трав; храм природи-утікачки; і все це – душа без меж.

«Люби мене. // Я твій останній гріх.» / «Я сліпа / І щаслива, / І рада – / Як в червоному золоті ліс.» // «Мов тріск сухої лісової гілки – / Коротка радість втомленої жінки…»

  • поезокохання, легкий дотик вічності; формула недоступності для тих, хто не кохає; продовження вічності.

«Роби зі мною, рідний, / щось роби – / мій гаспиде із голої юрби, / Аріднику із ликом Миколая. // Дай знак – спасен із книги ворожби, / Звільни від старосвітської журби, / Що душу із корінням вивертає…»

  • просто чудовий вірш. текст ворожби поетичної.

«Хтось невідомий пише й пише / Вогнем по спалених вустах…»

  • хтось невідомий нами пише…
  • панночка над панами: насправді це поезія над усіма.
  • хотів уже закінчувати, а тут ось це: «Душа свій продовжить лет / Туди, куди скажуть губи.» // «… І тисячний раз у пеклі / Я буду – як мед – густа…» / «Стань на отім горбі, / Де чорт диригує вітром.» / «Ніхто нікого не розлюбить: / Ні я тебе, / Ні ти мене.» // «Люби мене – / Я маленька.» // «А була ж я королівна – / Богорівна, / богорівна.» // «Забуваєш, / Що до заходу сонця – ціле життя.» не забуваймо ж і ми цього.

«Минай оцей скажений рай.» // «… перебери моє сумне волосся…» // «…Це дві радості, / це дві млості / підпалили мене в махи… / Я – неначебто перед розстрілом / Відпускаю тобі гріхи.» // «Знаю такого снайпера, / Що знає поцілити словом. / І щоб – наповал.»

  • наповал – це не вбити, насправді, це до душі потрапити.
  • чим далі наприкінець, тим усе шедевріше і шедевріше, а ще талановито коротко: «Не йди. / Ще солов’ї не повилітали з горла.» / «Ще не блиснуло, / А я уже знаю / Як грім допалить тонку смереку.»

ПОЗИТИВ

  • краще процитую «РЕЗЮМЕ»:

… вогню молодого опік –

болю жало шалене.

А потім…

смиренний попіл.

…оце і усе про мене…

  • Ось так СПРАВЖНІ ПОЕТИ пишуть.