Микола Воробйов. ОМАНЛИВИЙ ОРКЕСТР

ПРОЗИТИВ

«Талант не помре. Талант – корінь. Страшний і добрий таран. Коли земля коріння рве, вона себе перерива…»

  • коріння, як таран, таран, як корінь.

як сильно, як до-корінно сказано! мене аж перервало (переривало).

«автобус-їжачок у присмерку»

  • як початок «большого пути».
  • як на мене, забагато волохатих маків.
  • коні та присмерк, сніг і сніг, морози відчутно стріляють червоно, та сніг все ж таки засипав та зрівняв. якби ні, не знаю, що б могло статися.
  • чудово: «зважую тепло», але щоб стрілкою в оці, та ще й холодною?!
  • навіть «зітхання всіма снігами» не врятують для мене «снішибку» та мертву рибку.

«Сірі труни світанків.»

  • шкода, що не струни, можна було б зіграти за упокій.
  • а перед тим «Пройшла стара жінка, підсиливши відчуття про задуману річ». не дивно, що потім з’являються труни.

«Пливуть корови волохаті, корогви холоду несуть.»

  • спочатку записав до іншої рубрики, бо «корогви холоду» – це образно, та ще й корови-корогви несуть деяке (не)смислове навантаження. а ще корови все це, пливучи, несуть і несуть, несуть і несуть…

«Холоднішає. Ловлю їжаків ночами у лузі. Щось дуже червоне у березі плаче…»

  • картина називається «їжаки на фоні червоного плачу». перегукується з шовковим ростом води, «і ти плакала».

«Руки і ноги пестять коріння червоних тюльпанів».

  • ноги та коріння – зрозуміло.
  • руки та коріння – це вже селекція, і, як мені здається, рослинна.
  • а перед тим «Вже дерева гострі, щоб нашпилити метеликів…»: метелики і так недовговічні, а тут ще й дерева…

«Напудрена криниця…»

  • все, що напудрено, якось не якось. проте, можливо, у цьому винна і сама криниця. ні, таки напудрено – це не до нас.

«Сумнівні люди двірники…»

  • звісно, сумнівні. деякі навіть шини проколюють, щоб машини біля под’їздів не паркували.
  • чомусь усі сильні поети хають двірників, зуби свої поетичні на них ламаючи. аж дивно.

«… незнані острови кохання жевріють під каштанами.»

  • це їхні квіти. це або зовсім додумано, або неосяжно (недосяжно для нашого брата).
  • там же: несіння білих гусей, бо «було так синьо увечері». скоріш за все, ми звикли опошлювати образи, слово, думку. це наші шори загального масштабу.

«Що ти є?»

  • це тема дисертацій наших дискурсантів (дискурсоводів). це лише їм під силу осягти. проста людина осягнути таке не в змозі. не в морозі, одним словом.

«… ми у грудях зелене носим, а черленим нас заміта.»

  • на той час, можливо, так і замітало. взагалі я побоююсь таких слів, як черлене. це ніби на кшталт. до речі, одним нашим накшталтом можна убити мову (а то й цілу людину), не кажучи вже про саму літературу.

«… і так мені, як собаці зимно».

  • чи не забагато собачого? це ж не проза. хоча до цього знову ж таки, натуральщина: «Погуляв я, як синій чайник…». не будемо тут про посуд.

«Тролейбус стоїть, бо він поділений…»

  • ах ти, заразо! хоча тролейбус – не амеба.

«… тролейбус поїде, бо він поділений…»

  • чортівня якась.

«… мені йти, бо я поділений…»

  • геть заплутав! якби не дощ, я б з глузду з’їхав.

«… ми поділені прапорами…»

  • трохи попустило.
  • тут таки: крила поета-художника, плавка надр землі та людини, криловкривання – «пихтіння цигарок», одним словом, як отематизував колись один двієчник тему розділу на шкільному уроці літератури.

«Клуби сірого насіння на дорозі – на дощ…». а ще вогник, що «червоним коренем намацує повітря і повисає на мотузці диму».

  • живопис, скульптура, описовість. я не кажу, що це погано. це просто від пензля та різця.
  • най-вершин надзвичайно багато, поміж-вершин забагато-значно менше. проте їх загальна кількість аж ніяк не вписуються в «парадигму об’єму» цього огляду. тому відчас – лише поверховий зріз, більш низинний та більш вершинний. іншого виходу не бачу.
  • ударяння цеглиною коня, танення диму ластівки, біління збитого метелика, одв’язана голова якогось механізму, іржаві крила (крильма) мух, іржава машина з синьою головою, стримління квітки у колесі – не на тому маємо загострюватися, не фіксувати іржаве та непотрібне – непотрібне для поетичного світосприйняття. цим не опоетизуєш світ, не покращиш його. навпаки, треба хоча б відволікати увагу від усього іржавого та гнилого. і тоді буде світліше-гарніше жити. тоді буде сенс і в цьому світі. не той жанр, одним словом.
  • миска попелу, півень; вона, що глянула; висипання з миски попелу-з-півня. півнячо-попелясті образи, суцільне шарудіння…
  • гриби бачать розчарування… гриб, як поет.

«Зустріч з тваринами це зустріч з основами»

  • а що тоді зустріч з основними тваринами? краще заснути, щоб не стати «потім чистим духом»

«Листя пустилося берега

– У-у-у-у – наспівує чоловік

– У-у-у-у – синя прірва відлунює»

  • це ж які октави! а різноголосся яке!

аж по тім’ячку, тім’ячку…

хочеться схлипнути від захвату чи захоплення.

«я добре знаю що квадрат зі мною…»

  • квадратура кола, живопису, тепер ще й поезії. а ще кубізм та дідькознащовізми всілякі. хоча це справа смаку. мені теж квадратно.

«Боротись за себе це боротись проти себе»

  • правда. публіцистика. деякі закони у книзі – непоетичні або не зовсім поетичні. хоча й філософські. а справжня філософія дорівнює справжній поезії.
  • спогади теж не поезія. хоча тут вони доповнюють і фонять.

«кожен з нас був настільки переляканий / наскільки був людиною…»

  • філософські мемуари, поетично-особистості спогади.

«Листя опадає і я накульгую – / може цим я себе лікую»?

  • я б сюди цього та іншоподібного не включав. середній рівень згустковості.

«Митець не повинен чогось знати / він повинен кожного разу відгадувати / ніби народжуватись / бути змієм свого Я»

  • це розуміють лише окремі поети, і лише одиниці з одиниць це можуть. і лише абсолютно один може стати «володарем / незмірних просторів / … в оманливому оркестрі».

«Люди дуже великі на тлі піщинок / люди дуже малі на тлі піску»

  • у кожного автора є такий матеріал, що його можна не включати до книги. але жаль і не включити. тут теж є немало таких «невключень».

ПОЕТИВ

«мить картин – а натури давно немає…»

  • а ще автопортрет,
  • а ще фото(і/-)спогади,
  • а ще «поетичні твори… написані тоді ж. і які вже не повторяться ніколи.»
  • позитивно відлунюється оформлення книги, авторська подача, присвята. щодо останнього – такого ще не зустрічав. і не зустріну вже.
  • кращий будівничий храму пише/показує відверто, не хизуючись, знає міру факту та відповідальності.

«… натрушено нектару біля бронзових воріт, і жодна не чує варта…»

  • це сторінка лише дванадцята лише спогадів. мабуть, варто оглядачу притишити хід і спостерігати лише за най-вершинами…

«Я на розі стояв, я тебе цілував розбентеженим літом.»

  • без словесних коментарів.
  • все перераховане в етюді зігнати – і просто: осінь…
  • і просто: тихо (та оригінально).
  • з другого етюду на цій же сторінці привернуло увагу лише: «Соломинки вкривають все, а там, де їх не вистачає, там поселились промені.» на цьому можна і зупинитись. на цьому можна й закінчити.

«… і сміюся самими очима – ніби сплю…»

  • широка амплітуда бачень.

«Притулившись до синьої піраміди, думаю про сніг.»

  • далека відстань.
  • інші коментарі не будуть такі зачепиристі. а тут дві дивини в одному етюдику:

«Вже сонце більше за пальто.» та

«… підсихають і проступають піщані числа…»

  • чудові образи та
  • прекрасна їх концентрація!

«Літо входить с свої береги, на пагорбах великі жовті прапори, але намети із туману: багато бантиків роси. … без назви квіти. Календарі у жменьках жовтого піску. … а вода то синіє, то плаче…»

  • майже весь етюд увійшов сюди. це майже шедевр, що «підсилюється» нешедевринками.
  • те ж стосується і наступного, про зелене літо, печальну грушу, військове яблуко та пісні в стрічках, що вечеряють.

«Хати обкутані дверима.»

«Шибка, як конверт, стукає білим листом.»

  • це двадцять це третя сторінка.
  • зупинитися чи просто читати?
  • облишити чи й далі бути собою?
  • вихід один: в декілька разів посилити концентрацію огляду. автор мене зрозуміє й простить.
  • але ж: «… ми носимо плити, носим плити і ноги наші в землю вбиті. і плечі – тумби, шиї – з дуба, і руки наші – чорні труби.»
  • щось подібне має пройти кожен поет, кожен художник, і навіть кожен музикант, хоча чому «навіть»?
  • і, звичайно ж: «Є у поетів долі: постріли, болі.» можна й по-іншому. а що постріли в себе – обов’язково-беззаперечно.

«До дна щось випити б – немає дна…»

  • це, мабуть, найхарактерніший порух людини-митця, бо не розуміє ніхто, ніхто нічого не розуміє й не зрозуміє. оце світ.

«Корзини з помідорами, жінки, як сизе вугілля, сплять, тільки чорна коса у дівчини не спить.»

  • якщо на кожній сторінці подібне надибуєш, то це вже навіть не просто талант…

«Їсти хочеться так, наче сонце світило, а тоді вже стало припікати.»

  • натурально до… осягнення (осяяння) осені.
  • і без «напудрення»:

«І брязкальця, і дзвоники на вулицях пасуться, криниці дзвонять до сніданку червоним золотом із ночі…»

«Ще в гойдалках кружляє висота…»

«Розквітали метелики-поцілунки…»

  • головне – не перекучерявити.
  • перші враження від міста-гуртожитка: ніч-колодязь, одерев’янілі яблука, голуби паперові.

«І я махаю крильми, бо всі махають крильми і я лечу, бо не знаю, куди усі летять.»

«Лягаю на підлозі, та все’дно мені високо та незручно».

  • це до відділу міської лірики. а далі – лише цитування: про тіні, чистоту, руку біля скриньки.

«… тінь від лопати зеленіла помалу. Весна.»

«У дітей щодня свято, бо вони не несуть плакатів, де написано, яке це свято.»

  • геніально. ще два речення до цього. теж досить генійно (генійність – приступка геніальності).

«Увечері дзеркальце ти впустила, коли піднімалася східцями вечора. Може, й досі там освітлене місце.»

  • ніби вже десь і «заяложена» конструкція, але політ все одно осяйно відчувається. тут навіть два явних центра світла – дзеркальце та сходи. не кажучи вже про саму неї.

«… ти довго потім кружляєш, аж поки повезуть листя з парку.»

  • ув автора, хочеш-не-хочеш, аналізуєш кожну сторінку. мікро та макро. талант і космос. космос плюс талант дорівнює геніальність.

«Дорогою, що пряма і одна біля одного дерева (-перше диво-), бо всі дерева не можуть бути разом (-друге диво-)…»

«… картини, як висохлі комахи…»

  • поети, як висохлі мумії.
  • резюме автора: «Щастя зотліло, а форма лишилась: серце.»

«Батарея не опалення, вазон не молодості, вікно не надвір і не в кімнату – може бути і заплющеним.»

  • тут все цитується, що цитувально. тут треба «розбирати» кожну крапку, не кажучи вже про слова одного слова.
  • квіткарка та смачні вишні з гробків…

«Прийшли холоди – і ми, як дерева, одяглися в колюче…»

  • і так далі, і так далі, і так далі. далечіні. без пустослів, словопорожності, себепафосу, самозвонарства, без непоезії. поезію за словами не сховаєш.

«Листя не співа, бо лише поверненням можна прикрасити порожнечу – повноту того, чого немає.»

  • хто прокоментує (зрозуміє)?
  • чорні рукавиці, як дві дірки; банка зелена з квітами, як лампа дня; склянка з водою, вкрита шкірою риби. вітер, як тема прогулянки (це вже від себе). і багато чорних квітів…

«… не наважуюся торкатися тих місць, де немає стін.»

«Біла стіна запаяна з усіх боків».

  • стіни-вороги, стелі-ворони, підлога – каміння зірок.

«Дівчата, мов келії із свічками всередині…»

  • дівчата-келії – це світ назовні, який потім повертається назад свічками.

тут багато, багатюще може бути аналогій-шляхів, напрямків-струн

чи епох-звершень.

«Все глибшає трикутник у дереві: вечоріє.»

«Сині мухи обсіли синє лице. Літак.»

  • мозок світлішає, дихає глибше, вільніше, повільніше, на рівні польоту птахів і крил.

«Жінки довершені, мов темрява, жінки тільки ті, що в снах…»

  • жінки довершені, як поезія, яку ще маємо створити.

«В садку велика сорока, як човен над снігом плигає», «Садок золотий серединою», «Великою квіткою страшно цвісти.», «Все одно зірви що-небудь. Вже осінь.», «Вирватись можна лише в тінь свою, що чиста: покинути життя», «Мистецькі студії, віра в мистецтво на грані фанатизму позбавили мене будь-якого відчуття реальності. Я завше щасливий», «Сіро-зелений вечір. Летять сороки по чотири, по дві, потім по три і летить одна. Остання – як чорне і біле, як дерево і сніг. / На вікні у бутлях – сонний звір з почервонілими очима…»

  • навіть таке «звуження матеріалу» не допомагає. краще вже писати коментарі у самій книзі та перевидавати потім із ними.
  • вже осінь життя наземного. пора читати справжню поезію.
  • та же вкотре міняти тактику.

«Серед безлистих дерев багато безпритульних тіней…», «Осінь на межі оглядається, усміхнена, чорне грушеве листя скидає… Так холодно, що метелики сідають прямо на сонце.», «Кладовище обсипане жовтим листям, мов недоплетений вінок лишило літо.», «Листки останнього тепла…», «… листя… прилягає перепочити.», «І під снігом дихати треба, щоб з другого боку снігової стіни сходило сонце. / Митець, як і страх, – у кожній людині.», «З кожним роком все важче себе зберегти. / Близько – як стіна.», «Тиша – то я і є, але в тиші лишаюсь ще більш самотнім. / Мудрість лише констатує, а не розв’язує. Розв’язку не існує. / Щоб об’єднатись із простором, треба заповнити його собою. / Нести світло – то тільки вносити знак дії, а все лишається, як і було, бо давно все освітлене.», «Незрушність – це розпорошення, воно не крапка і не лінія.»

  • тактика чомусь не міняється. людина слабка (у даному випадку я).
  • про поезію теж можна сказати, що вона не крапка і не лінія, як це хтось там доводить. тут міріади міріад усього.
  • поет – листок, що опадає, ніким не помічений.
  • самотність листя дорівнює самотності поета. хоча перше – у більш вигідному становищі.
  • поезія теж нічого не розв’язує. вона існує лиш для тих, хто уміє літати.
  • навіть птахи не літають вічно…

«Жити це значить бути іншим ніж ти є»

  • жити кимось, чимось, десь чи у відповідь на існування? оце – бути поетом?

«… я сам був свободою…»

  • це про свободу людини. але без неї поетом ніколи не станеш.

«вона підводила очі і тоді він бачив як у блакиті ширяють дві чайки… / дві чайки в її очах – думав він / розбираючи руїни…»

  • можливо, таке бачення притаманне і просто закоханій людині. не знаю.

«зараз поставлять платівку / що я її з берегової глини зліпив», «… глибоко на дні мого подорожування», «Червоне – це східці без східців», «Серед безлічі дівчат що сидять на шовковиці / тільки дві-три – пташки», «каменям від тебе нічого не треба / тільки б ти назву кожному дав», «Якщо чорні равлики із погаслими зірками / Невидимі для нас / то тільки вибухи на зірках можуть розбудити нас», «Стежка боса бо шелестить сама по собі», «Метелик у снах завше на літо більший», «Фотограф – це наша зима / А зима – це зерна без назви», «Безглуздість існування породжує яскраві зірки…», «Розвивайте те чого не існує / Тільки так ви розвиваєте дух / Шестикрил – це надзвичайний стан рівноваги / Це бачення всього одночасно…», «Невидимі зубці часу попадаючи в невидимі зубці простору пересипають піщинки всього», «Мушля – це ідея світла щоб іноді було де відпочити світлу».

  • стосовно даної книги треба робити «вижимки з вижимок». насиченість перенасичена. у цій книзі безла безліч окремих книг. зорепад нескінченості. вічні піщинки часо-просторові. тут нема, де відпочити.

«Біль – це щоразу новий сенс життя… / Всяка діяльність це розбите чиєсь життя…», «Коли я боровся з простором / я був багатокутнім», «За мною йшла свобода», «Вибрати щось одне я не наважуюсь / тому й квітів не рву / тому завше з букетом», «Серед дітей завжди одна дитина є струмком / і світ заглядає в неї…»

  • у мене онук – такий струмок. він усіх щасливить.
  • я теж завжди з букетом по відношенню до цієї книги.

«Всяка музика – трохи похорон»

  • поезія – суцільний, тотальний похорон. тому і сумно. тому майже ніхто і не читає (я не маю на увазі так звану прозу).

«Космос – то безкінечний шлюб»

  • є афоризми, є поезія, а є й афоризми-поезія. перше – теж непогане явище.

«кожен навчався у школі мовчання»

  • мені здається, це не лише про внутрішньо-зовнішню свободу. це про мовчання як вихід на орбіту справжньої творчості.
  • ps: ми завжди з моїм редактором, коли зустрічаємось, піднімаємо келишки за творчість і лише за неї.

«Сьогодні я майструю корабель / який нікому не потрібен / Але мені потрібен час для майстрування корабля…»

  • корабель – то поезія. поезія дійсно (зараз) нікому не потрібна. час – то сам поет. поет – одиниця часу. поет – час у просторі (безмежжі).

«Річка і маятник над нею / Щоб ними стати треба без назви народитись…»

  • ще одра з формул творчого польоту світами.

«В дитинстві ходив далеко / Тепер до тих місць не дійти…»

  • записувати поезію треба або раннього дитинства, або восени. іншими словами: «Роки забирають світло / а мені залишають мене…»

«хто не трава хай про траву не говорить…»

  • це, як на мене, своєрідна синтеза для «літературних «критиків»».

«Моє життя – це мої запитання»

  • це щабель, на якому стоїть наразі поет, котрий має його звільнити для просто людини, а сам піднятися на наступний.

«Я лежу посередині утопічної весни»

  • цього, я вважаю, досить. п’ять подальших рядків не потрібні. і так – скрізь, по всьому тлі мережива космосу.

«Я поет / Я позаштатний володар світу»

  • це так, і ніяк не інакше. це вершина (далИна, найдальність) космосу, до якої летіти-прагнути всім нам. поет – володар абсолютної (неподільної) свободи.

«За спиною дзеркало – коротка перерва у часі / а навпроти краса – прірва у часі»

  • в моїй роботі над воробйовим сталася перерва, що заповнилася іншими авторами. висновок – цей автор неперевершений у своїй поетичній концентрації. він на кілька галактик попереду всіх.

«Ми йдемо від невідомого до невідомого», «я нахиляюся щоб зірвати квітку / і знову нахиляюся щоб покласти квітку», «Україна – це палітурки товстої книги без сторінок… / Історія України – це історія вирваних сторінок», «Україна – це клітка темне невидиме / з добре оформленим балконом / Балкон – це квіти – співи – пісні: / Видиме й невидиме…»

  • поезія – невидиме. поезія – означення смислів. поезія – згусток усього.

«і тільки митець як мавпа не може змінитись…»

  • поезія – закони. у цьому її падолистова правда.

«… вигнав райського птаха / оголилась дорога і знову / я босим по ній пішов…»

  • лише справжній поет постійно оновлюється (оголюється) і йде далі.

«ось чорний лебідь: приносить чорний квадрат…»

  • ось геній: приніс на безсмерті образ.

«Рожеве дерево спиляли – / бризками світяться бабки у червоному водоспаді»

  • заобрійно (заорбітно), на відміну від попередньої просто геніальної цитати. тут неосяжна загадковість, тут ривок на століття вперед.

«Ми фарбували речі під жовте / щоб не було видно опалого листя / наші осені – це межа квітів / сьогодні ми вийшли за цю межу…»

  • думати, жити ось цим. виходити за межу побутового сприйняття дійсності.

«Білий світ а його дзьоб червоний… Червоний світ а його дзьоб білий»

  • хіба можна таке коментувати?

«невидиме багатство більше за видиме…»

  • це ж про поезію, і ніяк не інше. учімося бачити невидиме.

«Де краса там і звір», «В кожному з нас перебуває звір», «В множинності піщинок несхожість доріг», «волошкові очі і золотисті важкі коси – / це знову звір перед стрибком…», «сьогоднішнє сонце нітрохи не вчорашнє».

  • закони поетичного життя, світосприйняття, світобудови. їх дуже багато. засвоюйте й вічно живіте.
  • ці закони тут майже у кожному реченні. неможливо все навести-осягнути.
  • ми маємо спочатку повернутися до первісних значень, перш ніж народжувати нові. поети цим уже давно займаються.

«якби до сонячної плями додати трохи затінку…»

  • якби ж.
  • затінок буде кольоровим.

«Уподовж тривалого часу я копав бездонну криницю / а хіба можна напитись з бездонної криниці?»

  • ясна річ, це поет і поезія, бездонність якої переходить усі межі та відповідає усім викликам.

«переливи очеретяного кота», «дика яблуня… настояна на магмі», «Ніхто не хоче пізнавати своїх споруд»; яскраво-синя тканина, бо корабель зачекався, море капустяних голів на хрещатику, квадрат літа, що накладається на структуру душі. «За містом блакитний звір / а в місті червоний звір».

  • і продовжувати, і продовжувати. і читати і читати. і вдумуватися і вдумуватися.
  • щодо формул. є просто поетичні, як то: «Абсурд не піддається лікуванню / він чистий», а є геніально-поетичні: «Форма в тарілки відсутня / бо тарілка це форма назви».

«Глибеніла осінь», «я просто слуга півонії», «розмовляли довго / світилась загорожа із синіх трикутників», «І я залишався без назви»

  • наскільки це далеке від прищеплюваного нам уявлення про поетичний світ. прищепали живуть і досі. прищепали-«критики». то ж нехай для них та їм подібних це буде «ілюзорність форми…»
  • поезія – бачення піраміди. і поета біля неї.

«Любити чисте – помилятись ним / чим вищі гори – тим одежі тонші»

  • тут абсолютне включення. бо тут не одна площинність, тут об’ємність, тут простір, а не стежка.

«сині троянди вітру», «Ми всі на ловах піщаних метеликів», велика вода піднімається проти суходолу і забирає усі знання, «скульптор однієї миті», «одна мушля заграла / одна бо синя».

  • ми всі на ловах. світ. автори. сприймачі.
  • поет – скульптор однієї миті. поет-моменталіст.
  • лише поет та художник уміють перемішувати фарби.

«білий сніг – / тому й без назви…», «прокинувшись я вирушаю / на реєстрацію годинника…»,

  • примітивно геніально. у розумінні: геніально просто, себто геніально геніально.
  • і таких геніальностей тут – безліч. не в силах уже цитувати…

«на відстані пелюстки — / нікого ніде…», «обвалене серце /сльозою світиться / і це справді: кінець…», «людина плаче – бо жорстока…»

  • просто цитати.
  • похід у інше село, щоб там подивитися у вікно, наповнення кімнати метеликами, полювання на нього, його запізнення, початок води, відповідь самого автора: «ви знаєте про що кажу / ви знаєте тому й не надаєте ваги / тому й не знаєте про що кажу…»

«переглядаю записи / розрівнюю пісок…», «Чорнильниця сухою віткою / сухим чорнилом / шепоче осінь…», «Якби я оглядався на всі багатства проминулі / Вже б ніччю став…», «Вийшов я вранці – / а вже сходинки потемніли…»

  • все таки поет у першу й останню чергу філософ. коло замкнулося. коло – єдине диво світу.

ПОЗИТИВ

  • загалом невдала (для мене) книга. повне зашкалення певної півкулі головного мозку. можна запросто втратити душевну рівновагу від зажуреного захвату.
  • чудові конфігурації чудового оркестру.
  • дисбаланс півкуль вийшов. перепрошую. постараюся виправитися на інших.
  • «розвивайте те чого не існує…»