Наталка Поклад. ГОЛОС КРИЦІ

ПРОЗИТИВ

  • абориген зі змістом траєкторії…
  • сумні оці очІ аборигена…
  • загалом клич поета до кличів.
  • колізія. пробний старт. політ у простір, голову задерши. крадійка-молодість. кат безликий. пророцтво останнього. точіння ударів. грім музики ногами. фініш. оголошення диктора. коло замкнулося.

«Посльотило. Впало. Забілило.»

  • невже так вже й упало? може, це пов’язано з завією, кашею сніговою, з привидінням неви, помноженими верстами? невідано. невидимо. гора, кроки, сніг…
  • громовиці, круті заміси хати, тлусість будня, мідяки популярності… виходить, що таки динаміт, а не світ «заклали у святу будову»…
  • хребти іще не перебиті, а перед цим імперативи, віків перегної та інший поетичний (пропагандистський) мотлох. відділ агітації, а не поезія. у крайньому разі, журналістика. я сказав, нелояльноумний.

«галич вкрила поля», «між лайок і фальшивих од», а ще цвяхи злоби, кайдани (яка ж книга без кайданів?!), «мряка той вогонь лиш роздува», – кузня, одним словом. на фоні розпачливого стогону крил. веремія.

«ставлю свічку силі, що гукає…»

  • навіть якщо продовження і живучо-поетичне, не треба гукати. поезія не для гуків. не для крушінь. не для закликів. зовсім не для цього.
  • кохання «як наркоз, як дурман, як навій…». навій-перевій. щодо наркозу – місцевий чи загальний, бо коли місцевий, то все чуєш. знову ж таки, у яке місце наркоз (мені, приміром, кололи повторно, бо у мене тіло під час операції мимоволі стискалось, і це заважало хірургові різати). що стосується середульшого порівняння – чого тільки не натвориш у стані дурману?! і того не натвориш, і того…

«У келію, в печеру, в самоту…»

  • початок ритуального танку. треба запам’ятати, з чого починати (почитати).
  • дощ серед площ. більш його ніде не буває. я починаю розуміти, чому поети на прозу переходять…

«… як переорав мене глибинно.»

  • я до того, що оранка є й без перевертання грунту. чомусь, на жаль, у нас не прижилася…
  • поетки-трафаретки, це клечання-ридання, перестороги. а я, грішний, подумав, такого тут уже не втраплю. втрапив. «по той бік рубікону».
  • філіппіка про трибуни, говерлу (нещасна гора), стадо (двічі), батіг (один)

та гудіння землі. філіппіки – це не сюди, це до сірої книги. а тутечки біла.

  • далі ще страшніше: цементування рота, квиління патронів, розірвання скоцюрблених грудей, і жалість мов індульгенція. і як апофеоз – заграва на півсерця. на іншу половину органу – щось інше (читач має додумати).

не туди, поете, не туди. не та це сторона печалі.

«Тулумбаси осені – каштани.», «Гряде його величність – прагматизм.», «Світ, що розколовся на контрасти.»…

  • тулумбасіння. а ще гатіння у дзвін, індикатори правд, колотнечі, новітні грати та слова-мечі, образи-образи. можна писати дисертацію на тему «поет-пропагандист у сучасну епоху. колізії та дискурси» (підтеми на вибір).
  • вірш під назвою «Боковий зір» присвячений темі формалізму в літературі. на яскравих прикладах поетка панорамно висвітлила нікчемність формальних підходів до віршування, аргументовано викрила всю облудність даного «напрямку» та осудила навіки-вічні це негативне явище у нашій радянській українській поезії. кажучи образно, модернова обгортка – це не для нас. нам такий хокей не потрібен.
  • чесно кажучи, не хочеться «слова – могутнього, чесного слова, / що наші душі з’єднає в один моноліт». щось не хочеться мені моноліту. а чесність слова тут ні до чого. слова усі чесні.
  • про о’кея-лакея навіть писати не зручно. аж зовсім не зручно. це, до речі, побічний «контраргумент» римі. краще вже прозою, аніж так.
  • і знову (давно не було) клоаки-собаки, спрагле голосіння, виставляння на глум дівча (дівчу) з недорозвинутими персами, що на роликах розгойдує епоху. а хвойда ж яка! незручно навіть цитувати.

«Не кличу, не боготворю, / в розпуці руки не ламаю…»

  • плачі – теж не поезія. як і балади, поеми, вірші.
  • про історичні поеми (цикли, циклики, вкраплення) я вже висловлювався.

це – до підручників або рекомендованих для читання книг на відповідну тему. я теж колись на уроці історії переповідав роман скляренка.

«хотіла я життя поета / зробити символом нескори…»

  • ось і самовідповідь автора на моє несприйняття.

ПОЕТИВ

  • запросини поета до написання автопортрета з молитов…

«бинтувати біль», «щось народилося, веселе й лоскітливе, / і серце вивело – погрітися – надвір…», «теми – як дощі осінні», «крики-дзвони», «є стежка тремтяча за обрій».

  • добре, гарно, світло, боляче, боляче-світло, тремтливо. дійсно, «Як добре, що є трошки тиші…». поезія-тиша. гарно.

«Я спала. Падало весло, / і схлипували перса голі.»

  • не знаю, чи хтось щось таке подібне-переподібне коли висловлював. скоріш за все, таке можна вибілити лише українською.

«гукають діти, пам’ять і книжки», «ще весняні довірливі роси / обцілую жадливо грудьми», «перетру із пісочком зірки», «Роздивлюся в душі своїй бога…», «А за тинами стільки собачні.»

  • тут навіть собачня поетична, хоча й філософсько-конкретна з присвяти-вірша. врешті все по-філософськи довірливе, роздивляюче, пам’ятливе.

«Могили – не одна наука», «Не дивіться на годинник – / він заклято нас не слуха», «Легенький вітер між стежок гайне, змішає все – збагнене й незбагнене», «я сил просила у зірок…»

  • поетично, недотично. ще більш чаруюче звучить на фоні тугих аорт, ломіння і гоніння криг та відкаркання круків. а може, то нарочитий фон? як базооснова поезії? але чи потрібна тоді поезії апріорі якась там база? чи йдеться тут про овочеву базу, для підтримки штанів та спідниць поетів?
  • не сприймарозумію!
  1. ps. перепрошую, заліз з іншого виміру.

«жалість … печалить», пожаліти – це ж в душу взяти», «виходили закони на амвони», між голосами «пісні – наче іній», «як ми пили ті винні вечори…»

  • отак і ми будемо розкішно пити ці словесні надвечір’я. між голосами.

«Зітхає море… / І заливає нас – уже обох», «Клекотить – до небокраю – / біле вариво, страшне», «між снігів зростає храм, / а у небі вічний сонях…»

  • що сказати? не треба нічого говорити, а лише слухати, вслухатися, впіснюватися в промовлене, озвучене, нами не бачене. самим учитися бачити – так, таке.

«тиша – алфавітом / літо / літо / літо», «тріскали доль голубі циферблати…», «струни рвуться і вмирають».

  • чудо. диво. звук.

«Ставлю свічку тим, що відійшли; / ставлю свічку силі, що гукає / виростати з тихих і малих, – / ставлю свічку мудрості безкраїй.»

  • ставим свічку мудрості і ми. і красі свічку.

«Не кажи, не мов, не говори…»

  • це якраз після гукань попередньої сторінки. то можна ж, вияляється, не гукати. а то навіть литаври речуть покликами.

«Я в багатьох жінках себе шукала, / в собі знаходила я багатьох жінок…», «… на білих персах королівни – / роси купальський малахіт.», «Це просто осінь, просто осінь, – / тривожна осінь нам навстріч.», «Так, любов дорога, та свобода – дорожча… / Це казав мені берег червневого дня…»

  • можна ж бо так писати (жити оцим), а не просто щось переказувати, розповідати, ганити, пекти, розпікати, обурюватись та закликати.

можна і треба.

«Море, гори – і наше кохання…», «Місяць срібла свого не долив – / український пейзаж в стилі ретро… / Сходить сонце. / Прощальний заплив, / щоб із моря обняти Ай-Петрі.», «як струмом – прощальне торкання долонь: / тобі – Контрактова, / мені – Оболонь».

  • файно. філігранно. фортепіанно.

до речі, у даних випадках я абсолютно не проти географічних назв. ось ці конкретні назви насправді поетичні, з поетичного лексикону.

«Як сповільнений фільм… / Не спішиш. / Режисура прийому класична: / фотографії, кава і вірш, / де «люблю» – ще цнотливо й незвично.»

  • дуже, на жаль, незвично, що таких шедеврів посеред поезії трапляється злочинно мало, хоча ніби тут теж присутні і оповідка, і сюжет, і філософія. тут увесь наскрізь вірш треба наводити. і впиватися в нього.

«летить над світом Вельзевул, / чіпляє зорі паперові», «на вогнищах проклять – дереворити», «і птах, що в тайну осені зайшов», «за ким, за ким до сповіді стаю, / цілує ангел перебиті крила?..»

  • гарно-чудово, плавно-елегійно, чисто.

«Завіяло. Забилось. Затужило. / Заклекотало – як мільйон жалів.», «летить душа у дощовій крамолі – зболілий вогнеокий херувим.»

  • ніби і збурення, а поетично. в усякому разі, не драматично у неприйнятному для поезії вигляді.

«Ця душа ще вилеліє кличі, / що промчать над нами, як смерчі, / й висвітлять натомлене обличчя / в ореолі білої парчі…»

  • без зауваг. коментарі тут абсолютно зайві.

«Хлопчику красивий, не лякайся смерті, / смерть іде до тебе, та не поспіша. / Виживають вірні, виживають вперті, / виживають, в кого світиться душа.»

  • the same.

«Сколихував серце прибій…»

  • увесь текст цитатний! геть увесь.

«Тулумбаси осені – каштани», «Крадуть вожді і п’ють поети, / не нація, а перегній», «Це просто обірвалась нитка, яка єднала дві душі», «І тільки слово – вічний сталкер…».

  • усе чітко, образно, правдиво-печально. вічно, сталкерно.

«Весна… / такий солодкий час…»

  • ось про що писати-не-переставати, а тим паче жінці, а не про моноліти, криці та герці усілякі. для цього існує інша література, зовсім інша.

«мені слова складали у молитву»,»коли, наче ропа, з мене вийдуть ці вірші», «і заходять до неї енеї-поети», «і вже ті голоси – не знати, / чи то жінок, / чи то – богинь», «Москальський цвіт із костромського саду», «Стаєш при них – не свічка,

а свічкар.»

  • на підтвердження вище сказаного.

«за-не»

  • добре описано.

«і чорно-золотий кортеж / крізь наші вірші…», «Як страшно, як тяжко, як дико – Чорнобиль! / І пекло кругом, і рятунку – ніде…», «… і в сяєві еклоги…», «Присудить: закладка в гербарій: / ось очі – епоха – вуста… // Але понад усім – / нелинюча барва: / твоя чистота.»

  • чисто, дуже чисто, бентежно-гарно, сяйно, поететично (поето-етично).

«Мов жовтий лист, осінній день…»

  • усе-все до кінця читати, безліч раз перечитувати, розказувати собі та людям, знову перечитувати. і знову все по колу.

«Експреси спали. Плакав мій метелик.», «А з хлопчика – печальний муж – / столичні перехрестя пише. / Осінній пес від сивих руж / йому приносить сиву тишу.», «Це – листопад. / Пора прозрінь і змін. / Та головне, щоб не поруйнувати, / а помогти піднятися з колін… / Ти схожий був… Я буду пам’ятати.»

  • чудіссімо! особливо останнє!!

«Я не сказала: «не люблю», – / а лиш не дочекалась дива.»

  • яскраве підтвердження того, що поезія – (описання) кохання.
  • тиша, темінь, самота…

«Вокзальний ресторан, і чашка кави, / і музика повільна та сумна…», «Листя падає / обличчям до землі, / щоб її / останнім подихом / зігріти…», «Ви, отче, загубили ангела, / що мав обдарувати вас.», «ностальгією мічені вірші».

  • (а ще) поезія – сум. це надзвичайне почуття, особливо коли тонко і точно передане.

«Сонет грози // … жодної краплиночки не впало: / просто репетиція була.», «ще журавлі дочікують пори, / щоб помолитись на чотири сторони», «Це місто – наче Господа рука», «Гнила зима – на день по три погоди…», «Сплатила я високій зірці дань, / аби вона усе запам’ятала…»

  • помолимось. запам’ятаємо.

ПОЗИТИВ

«але ті, найглибші перли / я зберу сама.»

  • грати на (вересневих) нотах…