ГАРАЖ ЯК СТАН ЛІТЕРАТУРИ. Спогади-спостереження

Гараж із давніх радянських часів був явищем культовим, явищем неординарним він є сьогодні і залишається ще далеко-далеко не вивченим феноменом. Бо це не лише оселя для залізного коня та надійний прихисток для його хазяїна, а й добра комора для всякого потребу-непотребу. Як, наприклад, книг, що не знаходять місця в обмежених просторах наших, зокрема, квартир.

Я в своєму гаражі зберігаю свої власні книги. Чому там – а де ж іще? Тут інше питання – нащо було стільки плодити? Наразі їх (на якому разі?) більше двадцяти накладів, та ще й видані вони, окрім п’яти спонсорських, своїм власним (сімейним) коштом.

Тут я відразу викликаю вогонь на себе, бо коли один Великий Аргумент, критикуючи книгу одного маловідомого автора, дізнався, що той видав на гора загалом за рік десь із п’ятірку книжок, – його сумніви щодо графоманства останнього щезли вмить, бо він сам пише менше, звісно ліпше, видається не щорічно та й взагалі він – Просто Аргумент.

Можливо, не аргументом комусь сприймуться рекомендації до одної вже геть дискредитованої спілки В. Слапчука, М. Мірошниченка чи Г. Кримчука або статті того ж таки Миколи Миколаєвича або Миколи Лябаха чи Юрія Роя. Хоча все це відносне. Я не бажаю вже твердо й відтоді мати якесь членство або тусівництво. Я просто прагну писати і бажаю бути виданим та прочитаним. І я досі наївно вважав, що досить видати бодай одну книжку, і все буде гаразд. З плином часу моя наївність обростала прагненням цю книгу десь прилаштувати. Потім виникла ідея з власним сайтом, тепер цей сайт треба розкручувати, розміщуючи посилання на інших сайтах та через так звані білі каталоги. Зараз мені щиро рекомендують зафейсбучитись, і тоді вже відомість прилетить на блюдечку…

Книгарні. По-перше, це принизливо, ходити-звертатись, бо як не правила, що забороняють книжковій крамниці приймати книги від авторів, то чуєш майже категоричну відповідь, що поезією зараз ніхто не цікавиться. Або ж нести книги туди, де є book-crossing та міняти там своє на не своє? Мені й досі дивно, – а куди ж поділась та публіка, що читала повсюди, включаючи зокрема й усі види громадського транспорту? Невже повністю вимерла? А невідомо куди просунута молодь, де вона?

Справа, мабуть, не в тому. Справа у стані суспільства, у принизливому статусі культури-літератури. Справа як у державі, так і в нас самих. У нас хоча б тому, що ми самі створюємо групи крові, групи-лише-своїх, з наднадійною охороною та самообслуговуванням. Ти десь кудись вчасно не потрапив – і тобі вже хана! Шансів десь пробитися фактично ніяких. Це десь випадково ти можеш комусь натрапити на очі, та й то без гарантії, що тебе не образять. Як от у мене – один Провідний Критик (не буду називати його імені та прізвища, скажу лише, що нині він очолює Івано-Франківську ОО НСПУ) сам зголосився написати післямову до одної моєї збірки, але, того певне не бажаючи, навів порівняння з одним персонажем з «Джентльменів удачі»… До речі, сам себе я до жодної літературної школи не відношу, – це вже поправка до деяких анотацій.

Або випадок з «Літературною Україною» (9 вересня 2010 р.). Дуже вдячний за публікацію, але матеріал трохи «перередагували», бо читачу, приміром, не зовсім ясний такий фрагмент матеріалу М. Мірошниченка: «Він вважає, що «прийшов час діяти»…

прийшов час – // дихати // пручатися // палити протигази // дихати легенями

Петренко великий винахідник нових слів, неологізмів, – з попередньої цитати вже ж видно.»

Якраз таки нічого й не видно, бо насправді в оригіналі як статті, так і, звісно, у книзі було «дихати легеніями», а не легенями. Що тут скажеш, коли навіть один Визначний Критик мені якось відповів: я не можу написати про ваші книги, бо нічого в них не розумію…

Зараз точиться дискусія про реорганізацію Національної спілки, про раціональне використання доходів від майна, про книговидання та книгорозповсюдження, академію критики і навіть про гонорари. Це все добре. Але як тоді бути з іншими творчими спілками без таких можливостей? А з позаспілчанськими авторами, «мажоритарниками»? А якщо я нікуди не хочу вступати! Чи це знову буде заганяння до спілок? І де тоді рівні можливості для самопрояву?

До речі, хто такий Гонорар? Не знаю такого. Підкажіть, якими дорогами він ходе-їзде, щоб можна було б поставити принаймні світлофора.

У мене на сьогодні інші проблеми – як бути з моїм гаражем. Ця тема може й затерлася б, якби не необхідність переїзду та його продажу / здавання в оренду. Можна було б скористатися Досвідом Інших з пропаганди власних книг дівчатам з Окружної дороги чи у в’язницях. Можна було б викинути книгу в море під своє репетування-завивання або лаштуватися тінню на книжкових ярмарках зі своїм доробком на приступках-колінах чи вийти на Хрещатик-Андріївський, як колись. А може краще організувати спалення своїх книг з залученням мас-медіа та викласти відео в інтернеті? Я це вже серйозно. Дружина радить здати книги в макулатуру. Теж варіант. Принаймні, коло замкнеться.

Якщо в кого є свіжі ідеї, пишіть на адресу: Гараж. До запитання.

http://bukvoid.com.ua, 27.09.2011.