Різні

ДЕСЯТЬ З ДЕСЯТИ

Оксана Забужко. НОВИЙ ЗАКОН АРХІМЕДА

— книга (а це свійсько-справді гарна книга, чудове видання) має свій шарм та погляд. а ще свою «законність», що взагалі притаманна поезії як її невід’ємно-обов’язкова складова. навіть якщо це «переписання», по-літературному переспів відомого (та й не зовсім) загалу закону.

— у чому таки забужкість розвитку, бо ж є, врешті, чимало законів двоавторових, як і «розвитковувачів» чи «відкидовувачів» звичних аксіом? де корінь, корінь де?

«Не руш моїх кіл – мої кола тобі не належать.»

— і в чому ж тут послідовність, розвиток у порівнянні з процитованим першоджерелом? у тому, що кола йому не належать? так це й так зрозуміло, бо то її власні кола. чи, може, у тому, що на острові родос потроху штормить, безлюдніє пляж, на грунті чого починається нежить? хоч не в усіх відпочиваючих? бо поки збереш рушники й парасольки – агов, того, моментально…

— дуже світло про них (кола) сказано: «Вони самоправні – як в камінь вціловані морем, / Але і зникомі – піском-попід-вітром крихкі…» мені дуже до вподобі такі «пробіжки фігурного катання», як і тут втрапляємо: «всі дерева-і-птахи». це щось об’єднане, ще досі не осмислене нами явище. і символом єднання виступає тутечки лопотіння листям. до нестями щемно! до нестями. на звертаєш на цьому фоні уваги навіть на содоми з гоморами, кобіт та винищувачів. тіл, звичайно, а не літаків.

— поезія поміж світами, у виломі космосу, між прекрасним тілом на не менш святою душею. поезія десь поміж та поза ручками, записниками, електронними приладами фіксування нефіксованого. поезія поміж життям та смертю в земному розуміння цього феномену.

— насправді рима існує для (газетних) репортажів. нарешті це зрозумів. за що і вдячний автору.

«І смисл, моїм позначений ім’ям, / Як жовтий порох, витрусять за вікна…», — красивість помирання, не-жаль-відлету, пилковослідність людини… а ще «в міжбрів’я-упала-звізда». хоча якщо «Од такої тоски / Починають родити піски», то тоді дійсно «Од такого знаття / Землетрусом іде життя…». амінь йому на цьому.

Ліна Костенко. РІЧКА ГЕРАКЛІТА

— вам / Левіафан: мабуть таки є на світі геть неможливі абсолютні речі. мабуть, щоб не було зовсім ідеально.

«А вже вночі навшпиньки ходить осінь…», «Пробачте, осінь, я вас не впущу.»

— намагаюсь виокремити лише найвиокремішніше. інакше не впораюся з об’ємом.

та все замарно, бо надалі треба цитувати усе підряд:

«Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль.», «осінній день, осінній день, осінній! / О синій день, о синій день, о синій! / Осанна осені, о сум! Осанна.», «Стоїш, як стогін, під склепінням казки. / Душа прозріє всесвітом очей.», «Ті журавлі, і їх прощальні сурми… / Тих відлітань сюїта голуба…»

— зупиняюсь навіть не на 21 сторінці (сторінка навіть не до кінця процитована, бо наводити маємо увесь текст), хоча насправді це сторіночка аж-лише шоста…

— абсолютний поетив у наявності вищого злету на нашому національному космічному поетичному шляху.