Тоді. Ніколи.

/Радянське Око/

Це було тоді.
Цього не було ніколи.

Тоді я працював гідом-перекладачем
київського БММТ «Супутник».

Квітень 79. Моє перше відрядження з «поїздом дружби» до НДР. Ще студентом третього курсу.
Передували цьому усім відомі співбесіди, аж до райкому партії включно. Для нас, перекладачів, поїздка мала бути безкоштовною. Лише обмін для власних потреб.

Та десь за тиждень до від’їзду нам сказали, що теба внести заставу (вартість поїздки), а вже після поїздки гроші нам повернуть за умови, якщо характеристика керівника групи буде позитивною.

На третій день перебування мали їхати до колишнього концентраційного табору Бухенвальд та до міста Ваймара. О 7-мій сніданок, о пів на восьму від’їзд усіх десяти груп. До свого номера в лейпцізькому готелі я повернувся запізно (зарано). Закрив двері на ключ, залишивши його в замку. Прокинувся аж о дев’ятій. Самов’язень та й годі.

Одна за одною дві думки: з грошима зрозуміло, але навчання!! Це ж дуже серйозно – Бухенвальд без перекладача.

За 150 марок НДР на таксі «Волга» я швидко був на місці. Всі сиділи /слава Богу!/ в кінозалі, де демонструвався документальний фільм російською мовою.

Решта грошей лишилась при мені. І я міг продовжити своє навчання.

* * *

Сплинув час, я знову повернувся до Києва. Стіна стояла ще досить тривко. Мене ж прийняли на постійну роботу до «Супутника».

І от підійшла нарешті і моя черга на поїздку з однією київською групою у ФРН. Мої колеги, які це вже пройшли, говорили мені всі, як один: там мінімум у два рази краще, аніж у Східній Німеччині.

Я не вірив. Так то так, краще, але щоб удвічі, навряд.

Там дійсно виявилось удвічі краще.

* * *

Десь о тій же порі відбулось моє відрядження до НДР.
В Берліні, столиці НДР, у нас було кілька годин вільного часу. Я пішов один прогулятися містом.

Вже повертаючись до автобуса, я вирішив скоротити шлях. На госторому розі я пішов по правій вулиці. Трохи згодом мене охопило скесь дивне відчуття. Піднімаю голову – переді мною був штучний глухий кут, відрізаний від усього світу німою стіною. З самої стіни на мене напружено дивилися люди в уніформі. Напевно вони були трохи здивовані: що за дивак іде на нас. А за ними на висотному будинку світився напис «Видавництво Акселя Шпрінгера».

Чужий світе…

Я відразу ж повернув назад.

* * *

Один із моїх західнонімецьких туристів показав мені якось кілька карток з зображенням стіни зверху, з боку Західного Берліна.

Ті ж самі глухі кути, пустельний ландшафт, удар ножем…

* * *

Група передовиків сільського господарства з НДР прибула через молодіжну туристичну організацію в Україну. Програмою передбачалась поїздка в Полтаву та відвідини сільськогосподарського підприємства.

Перше здивування мало місце ще в автобусі. Представник приймальної сторони, розповідаючи про досягнення, назвав, як годиться, і врожайність.

Що?!!! Тут, так мало?! Ти правильно переклав??
Шоковано їхали далі.

Пиймали нас у сучасному селі: музей села, концерт, обід. Багато добрих слів прозвучало. Добре було.

Їдемо назад. Мимо МТС. Останній шанс щось побачити. Група одностайно хотіла туди. Моїми останніми словами були такі: я вас попереджав.

Бруд. Розбита техніка. Хаос…

До самого готелю в автобусі стояла мертва тиша.

* * *

Олімпійські Ігри в Москві 1980 року. Для нас надзвичайна подія. І це за часів нашого студенства! Всі ми перебували в радісному, піднесеному, збудженому стані. А перед тим було тижневе навчання в Москві, безкоштовний службовий одяг і таке інше.

Але напередодні США та їм подібні об’явили бойкот. Західнонімецька команда не приїде. Не буде і відвідувачів з ФРН. Все. Кінець.

Всі наші штатні співробітники перекинулись на групи з НДР. Для нас, простих смертних київського бюро, лишилось лише дві групи.

Одну з них я здобув для себе. Виборов. Вишантажував.

Зворотна сторона стіни.

* * *

Група військових Національної Народної Армії НДР. Вечір. Москва. Готель.
Сидимо в барі, щось попиваємо, спілкуємось.

І тут заходять західнонімецькі туристи. Моїх як вітром здуло: ми не маємо права навіть перебувати в одному приміщенні з західними німцями, не кажучи вже про те, щоб розмовляти з нами,- пояснили вони потім мені.

Досиджував я один.

Проміжна сторона стіни.

* * *

Ленінград. Невський. Ті часи. Троє молодих хлопців підходять до мене і запитують російською з акцентом, як їм пройти до готелю «Європейський». Я пояснив їм це німецькою.

Вони були здивовані не тим, що я розмовляв їх рідною мовою, а що між іншим ствердно запитав: ви з НДР?..

Взяти двох тодішніх близнюковоподібних оголених людей, і я без проблем зміг би визначити, хто звідки. І це не байки.

Не маю при цьому на меті скривдити когось чи образити. Ми всі жертви. В тому числі і «традиційні» громадяни Заходу…

* * *

Телевежа у Східному Берліні.

Я запитував у громадян НДР: ви що, не чули, ваша телевежа похилилась?

Ні, нічого не знаємо. А що трапилось?

Ну як же, всі відвідувачі з НДР роздивляються з оглядової кулі, як там життя на Заході. Завелике навантаження на західну сторону вежі.

З мого боку це було жорстоко.
З мого боку це було підступно.
З точки зору стіни це було природньо.

* * *

Серпень-вересень 1980, Магдебург. Парад по закінченню військових навчань країн-учасниць Варшавського Договору. Одна й та сама техніка, різні країни. Суворі обличчя.

Після проїзду трибуни всі військові посміхаються, махають руками, рознапружуються. Усі, окрім радянських.

Парад закінчився. Ми, студенти з усього Радянського Союзу, збирались уже йти. І тут з усіх кінців: Еріх їде! Еріх їде! Ми, звичайно, залишились.

Пан Генеральний Секретар проїхав повз нас. Ми вітали один одного.

Це був лімузин «Вольво».

* * *

Серпень 1991-го. Знову поїздка у справах з Великим Босом до Франкфурта та Гамбурга. А тут путч у Москві. Ми мали право лишитись. Ділова зустріч з колегою с Ленінграда. Він теж мав через кілька днів летіти додому. Але не полетів.

Наш літак до Києва був майже порожнім.

Я справді тоді думав, що в літаку на нас усіх чекають наручники і таке інше.

* * *

В той самий час:
Дорога від залізничного вокзалу до аеропорту «Шьонефельд». Справа шматок стіни з великими літерами «Жертва соціалізму». Нормальна західна автодорога. Нормальні вибоїни далі.

Західний Берлін. Нічого особливого.

* * *

Музей прикордонного КПП «Чарлі».
Людина-валіза, людина – підводний човен, людина-стіна.

* * *

Прага 89 (Прага 68).
Ми розмовляли лише українською або німецькою.

Жодного слова російською. Стіна танкова.

* * *

Потім були сім /десять/ років в Чорнобилі. В зоні відчуження. За колючим дротом.

Але то вже інша історія.

То інша Стіна.
Та сама…

Журнал «Склянка часу», № 31-2004.