Володимир Базилевський. ЧИТАННЯ ПОПЕЛУ

ПРОЗИТИВ

«Холодний твій вогонь! / І важко спиться / біля твоєї мертвої золи.»

— і вбивання навкруг, і всаджування римованих цвяхів у труну, де спочиває бідна поезія, що стає і вже стала хоч і моральною, та все ж публіцистикою. тут, хоч і співуча, стріла собору, і сміх та владарювання поетичних геніїв.

— взагалі я проти введення в обіг поетичних мережив імен та географічних назв. лише як виняток, хоча у даного автора, і не лише у нього, це скоріше «вняток», непорушне правило творчості. а ще клята рима вимагає всяких непробудей… непробудизм, «світовий туман», одним словом.

— далі – суцільне бичування на історично-моральних теренах. не без явних поетизмів, звичайно, але ж це не «чиста поезія» у тій чистоті, де не думаєш про підручники історії, філософії та етики. це лише засмічує та замулює поетичне русло, що врешті решт має влитися у справжню поезію – море. а ще поезія – не «ходіння в улуси» чи ще куди. поезія – паріння над усим та усіма.

— і що прикро – майже скрізь сильно й жагуче написано…

— хоч і фантасмагорично сказано: «я поет, а не босяк, / і за кривду словом вдарю», та аж надто багато у цьому життєво-дзеркальної правди нашого непоетичного буття у формі існування взаємин між літературними носіями, а не як взаємовіддзеркалень духу та краси, поміж якими поет – творець і не більше.

лише як фіксатор миті, погляду та променів.

— … постав розділ «в роздвоєності існування». відразу зрадів, бо це ж, як мінімум, про поетів! помилився. бо йдеться тут про чорного мірошника, мертвого цезаря з голими руками, про імперії та князівства. це на уроці історії можна переповісти прочитаний по темі роман про князя, а тут це навіщо?!

«Перон. Пора. Початок драми: / трясе на південь товарняк.»

— перший рядок окрилив: пружний добротний початок. аж тут у другому – трясучка. драма людини чи потяга у трясні ачи драма процесу трясовиння

як такого? щось мене розтрясло, не можу думки до купи зібрати.

— напливання «жіночою груддю бузку» і тлумачення про інше. про що інше? інші частити принадного тіла чи інші породи дерев?

— далі пішла тріщина, гадюка розлому, ще одна тріщина, сполохи, – надрив, хоч

і без історичних персонажів.

— ще далі «Вічна бджола / в гречці гула…» я особисто в цьому вічному гудінні бачу певну оповідку, повість, п’єсу тощо. одним словом, бджоління…

— а ще моральні докори історії та сьогоденню. виховна сила поетичного слова.

і боротьба. як же без неї?

ps: і це не втеча поета в поезію, це втеча навпаки (навспак).

— на зміну вишневим потрясінням і молодим чудесам прийшла анатомія землі. це як відомий учений диктував учням, що за чим перестає відчувати…

«Хочеться невинної / радості рослинної.»

— бажання, звичайно, зрозуміле й позитивне. рослина завше приходила на поміч людині, не кажучи вже про те, що це взагалі споріднені душі.

«Степ. Руїна. Вітер.»

— знову боротьба… а щоб її!

— боротьба, описання, персонажі, шаблюки, муки, руїни, кладовища, плачі, мечі, писачі. після чого «душі, вдягнуті в тіло, / постануть з черева Землі». і щоб ніхто в цьому факті не сумнівався! Чуєте?!!

«Облога дощу – це, зрештою, / корисне випробування.»

— але навіщо тут меч дамокла, невже без нього не можна було обійтися?? аж досадно, бо скрізь ці великі літери імен та назв! далебі більше, ніж у звичайній німецькій мові (без імен та географічних назв).

ps: найліпша муза та, що прориває облогу дощу та потрапляє до оселі поета – свіжа, промовиста, у мокрому легкому платтячку, що так гарно облягає її душу…

«Куди б ти не їхав, вістря / чутливої стрілки компаса / вказує на Попільню – / кінцевий пункт призначення.»

— таке собі опам’ятикування власних пенатів. власне, нічого поганого, кожен, хто пише, має на це право.

— такі тексти, як про відстріл поетів, требі вішати на (передвиборчі) стенди, бо вони агітаційні (болісні, але все ж агітаційні). це трошки не те, що в голландському місті лейден з його поетичними стінами. сам бачив. а на шпальтах книг треба лишати такі строфи, як то: «кона поезія земна». тут можна обійтись і без стендів.

— спокусіння на верлібр – ну, це не виліковне, що не кажи. тут «Сірий одяг, / безбарвний грим, / в летаргії зброярня рим. // Муза / горню забула ноту, / швендя в капцях / на босу ногу.» скажу отак: якщо не вмієте (хто не вміє) писати без рими – не пишіть. але навіщо ж картати? бо що в римі, що в неримі поезія або присутня, або її нема. і тут нічим не зарадиш. це просто два крила одного птаха, що лише однією пір’їною відрізняються.

— зате перед цим була справжня портретна галерея, такий собі пантеон, дошка пошани конкретним авторам. це, перепрошую, не сюди. це до літературознавства тощо…

«Подаленіли сяючі води…»

— є початок! аж тут знову сцілло-харібдизм… та скільки ж можна?!

— зрозуміло, що поетизми є скрізь, навіть у публіцистиці. це однозначно. але навіщо перетворювати (давно, геть давно перетворили) поезію в агітку, теми на направленість лише міняючи. і вдаємо, що так треба, так є і має лише так бути. хто сказав?

ПОЕТИВ

«Все ти, все ти… / але ріка міліє…»

— гарний поетичний заспів, мелодика пальців на доброму інструменті.

«З твоєї книги я засвоїв мало!», «є люди-літери, / тире і коми, / і люди – паузи між слів.», «і я, не літера, / а розділовий знак / між тим, що є, / і тим, що бути б мало…»

— поезія, правдива і розумна. роздумна (для роздумування, та щоб частіше задумуватися над плином часу і не лише його).

— однак недостатньо писати сильно й жагуче, треба ще й поетично, як от: сяюча, як скрипка, жінка; випитво на брудершафт с веселим сатаною; хижа й дитяча усмішка; розплатою стоїть зима; груба сторінка з темнописання життя; заледеніння споріднених душ.

«Нема людини. / Є листок / у листянім шумливім морі.»

— оце вже далеко-далеко не публіцистика. і по-філософськи гарно.

«душа знемагала від рваної тиші / і рваної мови зв’язать не могла.»

— і хоча далі та ж таки душа «рахувала військові трофеї» з подальшою конкретизацією назв-назв-назв, все ж при цьому «і випливло слово / з безмов’я глибин без весла і човна.»

«Життя, що звузилось до крику», врешті решт «простежить в обширі морському / крізь млистий окуляр сльози, / як грають білі паруси.»

— що тут скажеш? лише милуватися грою словесних хвиль!

«Старість – це повернення до того, / звідки починалася дорога…»// «Самотній дух – читач небес / чита сакральні письмена.»// «Є тайна тайн / як невигойна мука / за вибухову суміш із провин…» // «В роздвоєності існування / поміж небесним і земним…» // «Дві смерті в нас.» // «Читання попелу – захоплююча справа…»

— це початки кількох віршів (можна і можна продовжувати). далі – або зовсім не треба, або лише так і коротко. інші слова навіщо? то вже лише слова, розжовування якесь… хоча не зовсім, бо є ще: «поет – це той, хто прочитає попіл… бо попіл – це небесне есперанто…», – чудово, чудово.

«сріблястим тоном ложечки у склянці / самітницька позойкує печаль».

— я ставлю це навіть вище, аніж пройтись по роках, як по шпалах. це виблиски. виблиски на фоні. а чи потрібен фон?

«рідна мова – святкова одежа.»

— гарно-чудовий афоризм.

«Тепла в тебе хата? / Вітер. / Степ. / Сніг.» // «… там тільки мертвих голоси.» // «життя, / яке обернене у вчора.» // «Мотавсь. як підсічена риба, / у водах очей переляк.» // «Може, й не змерзнеться серце на грудку, / може, на суд не гукне Позивач, / може, в нетопленій хаті у грудні / сухо не клацне курок-вимикач.»

— ось як треба писати! ось як треба!!!

«Небо – барви сталі, / ставу гостре скло. // Станеш на крило, / як тебе не стане.»

— чудово та елегійно. а не звірячий страх відходу, як у деяких «поетів». поети ж бо не відходять, а відлітають. чому тоді відхиляємось від цієї аксіоми?

«і старість твердо зна: / попереду – сніги.»

— усього-навсього, а ніяка не смерть. «Це – старість, те, що сталось…». і «обнімися з глиною, / як з жоною…»

«Пора вишневих потрясінь / і молодих чудес. / Біля повітки власну тінь / приблудний ловить пес. // А я ловлю вишневий цвіт / і думаю – помру / й цю білу вишню в чорний світ / з собою заберу.»

— продовження світлості переходу й неперевершеності геніальної простоти.

«Гадав відбутись втечею / у сни та міражі. / Лишився з кровотечею / підбитої душі.» // «Дні, мов кам’яні. / Командори-дні.» // «Чорне ходить за білим / і ляка на межі / відпаданням душі / від холодного тіла.» // «Опанувати простір / не тільки очима – генами…» щоб, врешті решт, «обернувся твій простір / твоїм персональним часом».

— чудово. римопідкреслено та -посилено, хоча остання цитата могла б стати й просто закінченим шедевром. от це вже мені посилення силабічне, майже тектонічне. квадратно-гніздове.

«нічне перемивання піску», «життя – це обличчя вітру», «літопис душі невидимий»:

ось справжня поетична мова і мислення, ось так треба писати, думати та …читати.

«Перш ніж піти, / треба зважитись видихнуть морок…» // «вікна серця протерти…» // «чай міцний на зірках заварити…»

— це справді геніально, особливо з чаєм на зірках. ось зіркообрази, що не потребують жодних прив’язок до якихось подій чи імен.

«Ті, що сховалися в смерть, / не врахували – / між мертвими і живими / стіни нема.»

— знову гарно-премудро-естетично, особливо коли це стосується «найстрашнішої» теми, явно гіпертрофованої в сучасній поезії.

«Перестати писати – перестати жити…»

— неймовірно «верно», якби це не супроводжувалося таким же неймовірним непотребом – шелестінням.

«попіл – то не щезання, / то проростання в лоно / Духа всеобіймаючого, / Сяєва безтілесного.»

— мудра формула. цьому, поміж іншим, поет і має служити – віднайденою красивих формул.

«В музиці жовтня / не місце кларнетові.»

— конгеніально! далі не продовжуємо. не продовжуймо, поете.

«Став ти школою, бібліотекою, … / Заклекочеш у квітні лелекою…»

— без, як то кажуть, коментарів. читайте, вслухуйтесь.

— єдине, де сприймається публічність віршів – це місце та роль поета в суспільстві. «Україна – це ніч…». це дійсно так, це дуже прикро. це поки що так.

«Слова – то тільки плавники, / що на поверхні.»

— поринати, поринатися.

«Рай – це письмена на горній стелі…»

— рай – це книги. такі, як оця.

«Приростаю все більше до трав…» // Пора до трави на пораду, / до саду, де менше досад».

— і де залюбки пишеться, де думи та спілкування. і взагалі – треба не з людьми розмовляти у цьому світі, а з природою: травами, деревами, птахами, комахами, ріками, дощами, музами…

«Щось там шепче в шиби спальні, / застилають око-скло / краплі-сльози поминальні /за тим літом, що було.»

— це однозначно, що якби усі люди цікавилися поезією, то воєн та катаклізмів не було б жодних. а ще поезія не лише освітлює життя, а й продовжує його до стану вічності.

— сестра поета – хризантема. душа на крилі пера. падіння в небо клекотом лелеки. «Листопад і старість – чом не пара?». життя-карамелька. тиша – посестра пенсіонерів.

«Все на світі – випадковість, / випадковість – ми.» // Тривай, життя, тривай, / не заганяй у склеп. / Тримай мене, тримай, / як ти тримаєш степ.»

— поезія – не випадковість. не бійтеся, поети, смерті.

ПОЗИТИВ

  • гарна книга, добротна, тверда.
  • важка книга. такою втримуєш розворот іншої важкої книги, коли виписуєш цитати на екрані.
  • з такими парнас не розпадеться.
  • якщо ущільнити та непотріб вилущити – то шедевральна.