Ярина Брилинська. РОЗПЛІТАННЯ ЖИТТЯ

ПРОЗИТИВ

  • книга дуже симпатична. палітурка дуже тверда. ілюстрації дуже космічні.

та ще й метр біля стовпа подорожнього. «її підтримали свого часу такі метри, як…». це насправді чудово. фото теж гарне. і за(при)спів: спів співович співенко.

  • ps: шрифт текстів має бути такий, як заголовки та означення сторінок. інакше це буде проза.
  • не подобаються мені передмови апріорі. це ліплення і підків-ярликів, це і показ літературним хортам, куди бігти. це загублення, врешті решт, поета. от автор тепер буде до скону «розплітати життя» (розпліталкою «слитиме»).
  • нанизання, вдихання, сушіння, приготування, споживання, пригощання, ховання, зав’язування та запліднення безвинного слова. а ще писання,

«не ставлячи крапок і ком…», та ще й признання у сьому – це вже автор «наривається»… не дай боже, книжка потрапить на очі очільників, стражів «поетичного» порядку, одним словом, «метрологів». не дай.

  • чесати волосся і запитувати про любов у горішка – це, мабуть, місцевий русівський колорит. і взагалі там дуже бентежно та завмировано.
  • щось не хотілося б мені замішувати тісто на жайворонків. хоч і обряд.
  • старшіти на один спогад, на один рік, на один книжк. а наприкінець ще й посміхатися, як джоконд (джо-кінд)…
  • пристрасть і сила. гуси – гілля!

буря і натиск, мрія, рілля…

  • місяць-юнак-витинак
  • непрошені туркотливі голуби – не метафори
  • руки поета – страшні руки, бо гриви чешуть, і чешуть коням, а затим, окаянні, колючим волосом-дротом до себе прив’язують. «Світку мій!»

«Той фіміам одурманює мій мозок, і я пишу вірші…»

  • так одурманювати? настільки?! мозок?!!
  • гнізда мрій у голові, сліз смаки та коридори, скроні весн як сиві гори, перший сніг на ос. траві.

—   а ще хтось плакало з розпачу і застигало у розкоші.

«сміюся чи посміхаюся…»

  • після цього вже навіть не хочеться з літом про тебе розмовляти. врешті, говорити-балакати.
  • агонія музична, мелодика лірична, ті бубни б’ють і скроні рвуть. і знову павутиння заволосилось…
  • блукаюча куля і солі сльозливі, тротило як дуля – які ж ми щасливі. «Феніксом, Феніксом, Будь собі, дівчинко…»
  • зефір неторканий, світ неприборканий, у стіни стукають, в горнятку злукають. а тут ще й місяць-окуліст…
  • боа дощу, душитель-змій, ти в душу вцвів, та час не мій…

«… маленький хлопчик за руки ведучи бабусю піснею стежку до мене малює»

  • піснею і веде, і малює (це потенційному критикові).
  • зірка «благала не розпинати її променів». мій переклад: не розпенехувати (не розпромінювати).
  • павутинка на вії, кутання в баритон, слабий вогонь надії, примерзання до піднебіння, злети з вуст, розливи гарячим воском, кучеряві кучері. а ще

«від воску солодко пахне медом», – отакої!

  • розплітання-розлітання. петля на рівні винайдення колеса. м’яка нитка як символ майбутнього. (із циклу «цей день в історії»).
  • повний колодязь, рясна яблуня, вимережена стежка додому, різні намащування (мастила) і, врешті решт, сп’яніння. ось воно яке, сучасне зілля приворотнеє.
  • з бурулькою радості категорично не згоден. це щось феміністичне.

а от «підніматися щаблями звуку і кольору на стріху спогадів» – це вже

по-нашому, по комуністичному. чом не згадати сіновали?

  • гніздо серця, камінь-порох, блакитний птах, оксамитовий подих, – щось я аж задихнувся. це я лише перелічую образи.
  • забагато чимось-мовчань, а також жонглювань, смакотінь, розмальовок, наповнень та помаранчевих звісток.
  • знову, фактично, «витяг» з іншої рубрики. в останній момент. бо тут-таки

і тужливий саксофон оксамитового дотику, і пісковий годинник з цівкою,

і повітря ніжності, і займання разом безтурботністю. і навіть теплий коц

та дощ сміху. будемо вдихати і перетравлювати. аби лиш час не пролляти.

  • змії втрат, задоволення від того, вислизання драбин. і моторошні обійми пастки. і мертві з косами стоять. і тиша.
  • душа у щілинах, одурманення, проникання дзвоном, звуки прозорі (невидимі), нерви оголені (ніякі)…

«у горнятку кави топити плин часу…»

  • ми топили-топили, топили-топили… а ще на великому заході горнятковіє кожен n-ний вірш. тут і справді можна «спогадами затуркотіти».
  • тебечекання. у наступний акт перепливаєш, зачиняєш браму, ковтаєш вічність в кавоплинний такт, не відаючи страху страму.

«сьогодні була зима а я позичила собі дім і відсутністю твоєю витерла мокрі сліди торішнім снігом залишені».

  • відсутністю його, відсутністю!

ПОЕТИВ

  • розповажний початок: видавництво, передмова, стиль.
  • книга дуже симпатична, книга гарна, поетична, не кажучи вже про особливо поетичний папір. та й прізвище автора «не пасе задніх» – співпало-поетичне якесь…
  • бажання світле написати «житіє літа мого і літ». такого метри не відають. їм цього вже не знати, як і закоркувати час до вечора.

«… я складатиму вдячну пісню життю, бо воно дало мені очі…»

  • так ніхто не писав, через тисячі літ лиш приходить подібне писання… так чудово-просто, ось-зовсім-тут, аж ось, дійсно ніхто не писав.
  • … питання ставила поет: «чому вперті яблука не хочуть падати у небо і ставати запашними плодами впевненості, що минає», «чому трагічний кінець початку стає продовженням світлого тривання у просторі твоїх рук», «чому Різдво з роками сивіє»?

поет завжди ставить неправильні питання. тому й лишаються вони без

відповіді часу.

«одного дня насмілюєшся померти…»

  • на цьому й зупинитися, обірватися. це аж-аж-аж як нелегко. але треба цьому навчитися – зупинятися, не ректи далі. поки поет молода.

«Вростаю у дні свої спокоєм…» – нормально.

«… і страву готую – відстані годувати…» – це нормальніше.

«Їжте гості. Їжте. Тільки мене не гризіть.» – захоплююче звернення до читачів.

«дерева меншають тіло огортає павутинка тепла» – тут павутинка не розтягнута.

«життя її було соняхом» – це раз,

«до неба здіймалося сонцю пелюстки позичало» – це два. третє – то вже опція.

«На лівому березі осені ще пахнуть спасом яблука…». берег правий – майже у кризі, вітри готові старим дням сріблом бороди малювати. «Сідаєш у човен, і, днями веслуючи, перепливаєш осінь, так і не ставши вічним пілігримом її доріг»

  • так можна перепливти не одне життя…
  • клоун жонглює кільцями у вигаданих ним же напрямках. «… я пишу вірші так, наче роздаю поцілунки.» а потім «перемовчу осінь, перенімую зиму» – оце вже найсправжніша з поезій. поезія-наодинці-з-собою.

«Тіло любові помирає, а душа припадає біля нього…»

  • ніби не таке вже й відкриття, але сказано про це аж як лагідно.

«… я світло тобі дарую наче зоря зорю променем пестить»

  • від такої поезії зорі запосміхаються…

«Коли втому ділити на два – можна отримати тишу.»

  • поезія повертає людині тишу, яку вона насправді заслуговує. … і буде сонний спокій.

«… полетіла зима-дівчина, з душею за двадцять.»

  • що тут казати – треба слухати, про себе читаючи.

«… Душа шукає стану невагомості.»

  • це з того гатунку, що хтось напевне так уже філософствував колись чи може й зовсім недавно. та тут воно ще й ритмо-римно, заколисливо-впевнено, космічно-піднесено сказано.

«Не треба слів – лиш музика і дотик…»

  • сніданок сонця і весни. «Минає. Тихне. Гасне.» сни.
  • мовчати музикою думок, з порожніх кухлів пити свячену воду, з порожніх тарілок їсти хліб і рибу, писати нотами спогадів. це одне з найяскравіших описань молитви.
  • а далі: ода її величності. глобальна ода.
  • довгі квіти – короткі поезії.
  • ода семинотам. похідне: семинотник.

«зима така аж холодно димам… тримаються за комини хвостами…»

  • такий собі танок холодних хвостів…

«на органі подвір’я дому мого вітер знову заграв нічний хорал…»

  • далі – то вже проза. гарна проза, гарна, та все ж проза.

«… маленький хлопчик за руки ведучи бабусю піснею стежку до мене малює»

  • піснею і веде, і малює. та ще й бабусі допомагає.

«… снігу снігове – зігріти зимном землю…»

  • я знаходжу у цьому одну з граней особливості поезії – акцентування на фрагментах, інколи навіть межових, «з перескакуванням», а особливо з виокремленням. теплінь (зимно).

«прагну писати про тебе ім’я твоє змішати зі зорями і на нотному стані неба мелодію днів минулих у пісню нового дня заплутати».

  • тут я трохи сам заплутав, бо не в стовпчик виписав. хоча і в оригінальному викладі не для всіх зрозуміло, хто з ким «змішаний». перечитуйте.
  • мовчання-спогад «пахне ранковою кавою твого пробудження». більш тут нічого не помічаю, навіть музики.
  • те ж стосується і наступного: «читаю колір…». я б тут залишив лише це

та заголовок.

  • зимна вода байдужості, намащування золота бджіл на байдужість людей.
  • дуже гарна барвиста стрічка.

«підніматися щаблями звуку і кольору на стріху спогадів…».

  • справді дуже поетично-влучно і прозово-гарно. ні, навпаки: прозово-влучно та поетично-гарно.

«… чекання довге, як ця безконечно самотня осіння без тебе ніч».

  • або фортепіанно, або органно, або посередині. органічно.

«Вона – на безіменний палець ніжність нанизує, білої смуги пустку вкриваючи, сльозами сміючись, мріє. Він – сліди її на себе міряє, самотності квітку зігріти хоче, до ніг тягарі сумніву прив’язує, словами жонглюючи, мріє».

  • повноцінні повні образи, не затерті, свіжі, не приведені козою, чисті, гарні, безсумнівні.
  • безконечник ніжності; таємниця чекання, що на вічність помножена; просторий дім серця її.

«Для вічності, що промина, Душа напише епіграми.»

  • цим треба закінчувати: вірш, книгу, кохання, життя, існування всесвіту.

«сную мов мудрий павук нитки білого суму поволі опускаючи їх додолу».

  • і звичайно ж, не можна пройти повз сороковий поверх земного життя, що лише розпочинається.

«безконечна дія тебе чекати…»

  • дуже оригінально, свіжо, просто, чутливо, «інфінітивно».

«… не засмієш мого голосу…»

  • це відповідь нам усім на всі наші безпідставні, немісцеві (не місце їм тут, недоречним) сумніви. сумнівів щодо беззаперечної, тотальної поетичності книги автора зокрема та й поезії взагалі. хай нам усім п(р)оститься!

ПОЗИТИВ

«Хай хтось зуміє так, як я сміятись…»

  • хай ще хтось зуміє так, як автор, живоплинно писати та геть-високо літати, аж поза небом…